15 лютого православні християни відзначають одне з найважливіших свят церковного календаря – Стрітення. Про зміст і значення цієї біблійної події для кожного з нас розмірковує архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій.
___
Свято Стрітення має декілька рівнів сприйняття. Найперше – це, вочевидь, спогад про біблійну подію – ту подію, про яку ми довідуємося з Євангелія, коли немовля – Спаситель, відповідно до вимог закону Мойсеєвого, був принесений Дівою Марією та Йосифом до Єрусалимського храму для того, щоби за Нього, після Його народження, була принесена жертва. Бо за дитину-первістка чоловічої статі мав сплачуватися своєрідний викуп, адже така дитина мала бути посвяченою Богу. Однак за те, що це немовля житиме своїм власним життям, треба було сплатити символічний викуп. Якщо родина була більш заможна, жертва була більшою, якщо бідною, то найменшою жертвою була пара голубів. Щоб виконати те, що було приписано законом, Діва Марія разом з Йосифом і немовля Ісус прибули до храму Єрусалимського. Тут їх зустріли два старозавітних праведники.
«Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром»
Перший – це Симеон Богоприїмець, котрому було сповіщено, що він не побачить смерті, доки не побачить Месію, тобто Христа. За переказом, Симеона вважають одним з тих сімдесяти тлумачів, котрі за повелінням царя Птолемея ІІ перекладали Священне Писання з давньоєврейської мови на грецьку. І якщо це дійсно так, то Симеону на той час мало б бути понад 200 років віку. Про це не говориться прямо в Євангелії, але йдеться, що йому було сповіщено, що він не зустріне смерть, поки не дочекається Месію. І от як старозавітний праведник, як образ людства, що очікує приходу Спасителя давно, очікує від створення світу, тобто тисячі років, очікує на Того, Хто визволить від рабства гріха і смерті – Симеон Богоприїмець приймає на руки немовля Ісуса, промовляє відомі слова «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром, бо бачили очі Мої спасіння Твоє, що Ти приготував перед лицем всіх людей». І ось він символізує собою старозавітне людство, яке нарешті дочекалося сповнення Божої обітниці. Також й інша праведниця – Анна, яка практично все своє життя, будучі вдовою, провела у служінні при храмі, в молитві, вона теж була приведена Духом, і зраділа, коли побачила маленьку дитину, але Спасителя світу. Ми згадуємо цю біблійну подію ініби переживаємо разом зі святими Симеоном і Анною радість зустрічі з Сином Божим.
Це свято – місток між Старим і Новим Завітом
Інший аспект цього свята – воно цікаве за своїм богослужбовим уставом, бо є Богородичним. Це єдине свято, яке містить у собі і прославлення Спасителя, і мотиви свята на честь Богородиці. Бо зазвичай великі свята мають чітке визначення. Коли ми кажемо, приміром, про Преображення, то це – Господнє свято, коли ми кажемо про Введення до храму Пресвятої Богородиці, це однозначно – Богородичне свято. А Стрітення хоча і має мотиви Господнього свята, але за своїм уставом – Богородичне. Чому? Тому що вшановується Діва Марія як така, завдяки якій відбулося Боговтілення. Вона не була змушена до того, щоб стати Матір’ю Спасителя чи виявила раптом, що Господь так побажав, що у неї народиться дитина від Духа Святого. Ні! На свято Благовіщеня Ангел сповістив їй волю Божу, але і Бог, і Його посланець чекали на згоду Діви. І коли вона сказала: «Я раба Господня, нехай буде мені по слову Твоєму», тоді сталося зачаття від Духа Святого. І хоча на перший погляд це може здаватися не дуже важливим: ну, погодилася Діва Марія, то й що? Якби явився ангел – хто б з жінок не погодився? Але насправді вся старозавітна історія була приготуванням до того, що з’явилася така праведна Діва, яка була достойна і готова стати Матір’ю Спасителя. Це момент сповнення пророцтва, завершення Старого Завіту і початку нової історії – історії, яка ведеться вже від Христа. Саме тому ми вшановуємо Діву Марію як таку, що є нібито ланцюжком між історією старозавітною, і через яку починається історія Нового Завіту.
Бог – це найвища Особистість, Яка вимагає спілкування
І третій аспект цього свята – це заклик до нас щодо зустрічі з Богом. Старозавітне людство в особі Симеона Богоприїмця очікувало пришестя Спасителя так, як спрагла земля очікувала дощу. Тому що люди, котрі прагнули праведності, усвідомлювали, що все одно вони залишаються рабами гріха. Що все одно гріх не викорінюється з них, що їм бракує чогось. І лише пришестя Спасителя, який оновлює людську природу, дає вихід з цього полону, звільняє від цього рабства. І оця зустріч не випадково персоніфікована, бо зустріч із Богом – завжди особиста. Так, з одного боку є певна загальність: загальність досвіду, який переживається всією Церквою, це те, про що ми можемо довідатися з історії Церкви, з Євангелія, з житій святих, з писань святих отців, подвижників благочестя. Це певний узагальнений досвід, але він стає живим для нас тільки тоді, коли кожен особисто переживає зустріч із Богом. Кожна віруюча людина, згадуючи, може знайти цей момент – момент такого особистісного переживання, що ось є я і є Бог.
У кожної людини це відбувається по-різному, але це свято ще раз нагадує нам про необхідність особистісного спілкування з Богом, бо Бог є Особистість. Це не безособова сила, це не хтось або щось, якась сила, як багато хто собі уявляє. Бог – це Особистість! Чому так важливо на цьому наголошувати? Бо з особистістю мають бути особистісні відносини! Ми не спілкуємося з електричним струмом в розетці, ми не спілкуємося з вітром, а це також певна сила. А от з іншою людиною ми спілкуємося, і не можемо не спілкуватися, бо це є особистість. Найвища Особистість – це Бог, і якщо ми віруємо в Нього, то повинні розуміти, що маємо вибудовувати з Ним особистісні відносини, а вони вибудовуються через виконання волі Божої. Бо Христос сказав: «Якщо любите Мене, будете додержуватися Моїх заповідей». І до цього нас закликає це свято.
Такі от три грані чи три рівні відзначення цієї Євангельської події. Більш широкий контекст – це перехід від старозавітного часу до часу новозавітного через служіння Діви Марії, Богородиці, яка є зв’язком між цими двома епохами, а вужчий – це особистісний рівень зустрічі з Богом.
Як маленька свічка розганяє велику темряву
І остання деталь цього свята – традиція освячувати свічки. Свічка є символом гарячої віри. Людина віруюча не може бути холодною і темною. Так само, і свічка цінується тоді, коли вона може горіти. Свічка, яка не горить, не виконує свою функцію, нікому не потрібна. Так само Господь каже людині: «Ти повинен бути гарячим, а якщо ти не гарячий і не холодний, то Я виплюну тебе з вуст своїх».
І тому, освячуючи свічки, ми нагадуємо і собі також про необхідність бути такими, щоб віра наша, молитва наша, життя наше було гарячим і світлим. Я завжди люблю нагадувати: маленька свічка розганяє велику темряву. Так і віра навіть однієї людини допомагає позбутися від зневіри дуже багатьом. Віра Симеона Богоприїмця досі надихає покоління людей разом з ним радіти, зустрічаючись з Богом!
Зі святом вас, шановні читачі!
Газета «Чернігівські єпархіальні відомості»
№1-2 за 2014 р.
